Віталій Мехно зустрів велику війну дипломованим травматологом, а зараз він – лейтенант медичної служби та начальник евакуаційного відділення медичної роти. Чотири роки безперервної боротьби, робота стабілізаційного пункту 24/7, повна відсутність вихідних чи свят. Про будні медичної оборони, роботу команди навіть під обстрілами та найбільшу мотивацію – витягнути зі смертельної небезпеки кожного пораненого бійця читайте в інтерв’ю.
Від мирної ортопедії – до порятунку життів на передовій
– Пане Віталію, ви наразі військовий медик, але знання здобували в нашому університеті. Коли та як прийшло рішення стати лікарем?
– Думка про медицину з’явилася в мене ще десь у восьмому чи дев’ятому класі. Мої батьки працюють в інших сферах, а мені зі шкільних предметів подобалися точні науки – математика, фізика. Вже у старших класах я записався до Малої академії наук, а заняття відбувалися в біологічному корпусі, де проводили їх викладачі ТНМУ. Чомусь одразу припали до душі їхні розповіді, було неймовірно цікаво, тому й вирішив, що вступатиму саме сюди, на медичний факультет.
Вступна кампанія не стала для мене проблемою, все відбувалося прозоро. Щоправда, трішки не вистачило балів на державну форму навчання, тому навчався на контрактній основі. Батьки одразу підтримали мій вибір і навіть пожартували з цього приводу: мовляв, якщо щось не вдасться, то принаймні не дорікатимеш нам, що ми якось вплинули на твоє рішення.
– Яку спеціалізацію обрали?
– Я здобув саме той фах, який мені надзвичайно згодився згодом на війні. Все почалося на заняттях з травматології, які проводив доцент Ігор Романович Копитчак. Мені припав до душі цей напрям – можливо, ще й тому, що викладач дуже доступно пояснював складний матеріал, а згодом запросив нас до операційної на ортопедичні втручання. Тож практично вже на четвертому курсі я твердо вирішив обрати саме цю спеціальність. Привернуло увагу й те, що після ортопедичних операцій можна доволі швидко побачити результати своєї праці – пацієнти успішно відновлюються. Людина не могла стати на ноги чи пересувалася з великими труднощами, а тут за кілька тижнів вона вже знову на ногах.
– Але щоб отримати такі результати, потрібно старанно та довго вчитися…
– І багато практикуватися. Мені пощастило проходити інтернатуру в чудових спеціалістів лікарні швидкої допомоги та науковців Тернопільського медичного університету. Саме вони прищепили мені любов до ортопедії, надихнули своїми здобутками. Чимало лікарів щедро передавали нам свій безцінний досвід, зокрема Володимир Володимирович Коптюх, Роман Петрович Бебих, Ігор Мирославович Салій. Вони ніколи не втомлювалися пояснювати, відповідали на всі наші запитання, демонстрували складні клінічні випадки, які потребували філігранності та високої майстерності. Тож ми мали в кого запозичити професійні навички, які тепер дуже знадобилися в моїй роботі.
– Де застала вас велика війна?
– На той час я працював у приватній клініці лікарем-травматологом. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, прийняв самостійне й свідоме рішення стати на захист Вітчизни. У лютому 2022 року охочих було дуже багато, навіть проводили відбір до Збройних сил України. Оскільки я свого часу не навчався на військовій кафедрі, то службу розпочинав зі звання солдата-стрільця в Тернопільському батальйоні. Нас приблизно місяць навчали в Тернополі, а далі – на Сумщині, що безпосередньо на кордоні з Росією.
Єдине бажання – вигнати окупантів
– Чи важко людині без попередньої психологічної підготовки адаптуватися до активних бойових дій?
– Коли я прибув у свій взвод, кадрових військових там, по суті, не було – майже самі цивільні – бізнесмени, письменники, науковці, службовці. Отже, вони були далекими від військової служби. Я, наприклад, навіть не знав, як правильно причепити ремінь, коли мені вперше видали автомат. Проте офіцери показували, як швидко збирати й розбирати зброю, як перезаряджати її, ми вчилися, як-то кажуть, на ходу. Русня вже топтала нашу землю, і кожен з нас відчував не страх, а лють і ненависть до окупантів. У кожного було тверде переконання: мусимо захистити своїх рідних, близьких та свою Україну. Коли у соцмережах з’явилися кадри знущань над нашими військовими, дітьми та жінками, коли бачиш, яке свавілля чинить ворог на наших теренах, у кожного закипає ще більше люті й з’являється єдине бажання – вигнати окупантів так, щоб вони за заслугами отримали за все скоєне.
– Як розпочалася ваша медична біографія в ЗСУ?
– Коли ми передислокувалися на Куп’янський напрямок, я вже мав звання молодшого сержанта та був бойовим медиком взводу. Наш батальйон тоді зазнав чималих втрат, і мені доводилося під обстрілами евакуйовувати побратимів та надавати їм першу допомогу. Начальник медичного пункту, побачивши мої дії в роботі, вирішив перевести мене до медпункту батальйону. А вже 2024 року я пройшов навчання на військовій кафедрі, завдяки чому з’явилася можливість перейти до медичної роти.
Тут я займаюся суто хірургічною роботою. Це дає більше простору для прийняття обґрунтованих рішень. У батальйоні не завжди була можливість пояснити свої дії, там почасти бракувало комунікації з підлеглими. На жаль, радянські військові принципи, що базуються на сліпому підпорядкуванні особистості керівництву, ще подекуди мають місце.
Мої колеги з батальйону виїжджають на так зване «перехоплення» (зустріч евакуаційного транспорту з передової). У нас є анестезіолог, ми стабілізуємо поранених, а згодом привозимо їх на стабілізаційний пункт. Уже там проводимо остаточну зупинку кровотечі, знімаємо турнікети, а за необхідності – виконуємо ампутації кінцівок. У такому коловороті й живемо, рятуючи наших побратимів.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про роботу стабілізаційного пункту?
– У нас чіткий графік чергувань. На стабілізаційному пункті зазвичай перебуває шестеро осіб: водій, санітар, санітарний інструктор, фельдшер, операційна медсестра та анестезіолог. Наразі з нами працюють також кардіохірург та я – ортопед-травматолог. День розпочинається зі сніданку, після чого хтось заступає на чергування. Проте вся команда миттєво збирається, щойно надходить повідомлення про пораненого.
Якщо боєць у важкому стані, водій, санітар, анестезіолог та я вмить гуртуємося, сідаємо в реанімобіль і мчимо на «перехоплення». Коли поранений уже в машині, анестезіолог швидко під’єднує систему для відновлення об’єму циркулювальної крові. Моє завдання – оперативно розрізати одяг, перевірити кінцівки на наявність травм та оцінити тяжкість уражень. Якщо накладено турнікети, за час доїзду до стабпункту я маю замінити їх на еластичні бинти (якщо дозволяє стан рани).
Дорогою телефонуємо колегам, попереджаємо про характер травм й операційна медсестра заздалегідь готує необхідний набір інструментів. В операційній залі все вже чекає на пацієнта, але спершу пораненого «відмивають» – знімають брудний, закривавлений одяг, змивають землю чи багнюку з обличчя та тіла. Лише після цього, увівши пацієнта в медикаментозний сон, розпочинаємо операцію. Звісно, алгоритм дій може змінюватися залежно від поранень. Часто до нас потрапляють хлопці з розтрощеними руками чи ногами. Я прагну до останнього зберегти кінцівки, але, на жаль, це не завжди вдається. Якщо хірургічне втручання на нашому етапі більше не потрібне, викликаємо евакуаційний транспорт, який везе пацієнта на наступний етап лікування.
Наприкінці зміни команда завершує роботу: водій відмиває автомобіль від крові та бруду, операційна медсестра стерилізує інструментарій, а ми з колегами беремося за документацію. Це дуже відповідальний момент – заповнення рапортів про тяжкість поранення, тактику перевезення та оформлення первинної медичної картки (форма 001). За цим документом військовослужбовці згодом отримують виплати. Заповнюю її надзвичайно уважно, адже одна маленька помилка чи одрук – і боєць може залишитися без належних коштів. Намагаюся внести всі дані швиденько, доки пораненого бинтують, аби він вирушав до госпіталю вже з повною та правильно оформленою базою даних.
«Треба дарувати любов рідним уже зараз»
– На фронтових дорогах доводиться зустрічати колишніх викладачів або випускників рідного вишу?
– Так, і це надзвичайно щемливі зустрічі! Коли я навчався в медичному університеті, на кафедрі фармакології у нас викладав Роман Іванович Цицюра. А зараз він – начальник нашої медичної роти. Випускник стоматологічного факультету Андрій Володимирович Кохан служить начальником медичної частини бригади. До слова, завдяки зусиллям Андрія Володимировича, який безпосередньо займається медичним забезпеченням, ми маємо чудове обладнання: і УЗД-апарат, і мобільний рентген, які дуже допомагають у роботі. Загалом з медичним забезпеченням – оригінальними турнікетами, якісними аптечками та іншим медичним приладдям у нашій бригаді все чудово. А от з продуктами харчування почасти буває непросто, адже логістика ускладнена й іноді доводиться доправляти їжу навіть за допомогою дронів.
– Що у вашій свідомості змінила війна?
– Вона цілком її переформатувала. Війна оголила всі проблеми, які існували в нашому суспільстві, але водночас показала, скільки в нас самовідданих, безстрашних патріотів. Я навіть не очікував, що в Україні так багато неймовірних людей, готових поділитися останнім, підставити плече та ризикувати життям заради побратима. Мені здається, що на війні я став жорсткішим і непримиреннішим. У мені з’явилося стільки ненависті до ворога, хоча раніше я вважав себе надзвичайно доброю, м’якою людиною. Мабуть, війна справді загартовує і змінює характер. А ще зрозумів, що треба значно більше цінувати життя – своє, своєї родини, найближчих людей. Згадуються рядки Ліни Костенко: «Нам треба жити кожним днем, не ждать омріяної дати… бо завтра може не настати». На війні це відчуваєш гостро, як ніде, адже будь-яка мить може стати останньою. Тому треба дарувати любов рідним уже зараз – говорити лагідні слова, зігрівати теплим поглядом навіть через екран телефону, не скупитися на компліменти для дружини, приділяти увагу дитині, батькам. Під час відпустки хочеться просто побачити й обійняти їх, бо жоден ґаджет ніколи не замінить живого спілкування.
Лариса ЛУКАЩУК